1.2. Класифікація психодіагностичних методик. Типи особистісних опитувальників
Із-поміж засобів здійснення діагностичної діяльності поряд із експериментальним та неекспериментальним дослідницькими методами виокремлюють психодіагностичний метод, специфікою якого є вимірювально-оцінкова спрямованість, стандартизованість, валідність та надійність. За Л.Ф. Бурлачуком, психодіагностичний метод конкретизується в трьох основних діагностичних підходах – об’єктивному, суб’єктивному та проективному, – в межах яких розробляються конкретні психодіагностичні методики (рис. 1).

Під психодіагностичною методикою О.Г. Шмельов розуміє часткові процедури (системи дій), призначені для отримання інформації про конкретну психічну властивість (предмет обстеження) в конкретного контингенту (об’єкт обстеження) в певному класі ситуацій (умови обстеження) для вирішення певних завдань (мета обстеження).
Існує декілька класифікацій психодіагностичних методик, ґрунтованих на різних підставах. Так, за особливістю стимульного матеріалу та ступенем мовленнєвого опосередкування відповідей виокремлюють вербально-вербальні, невербально-вербальні та невербально-невербальні методики; за ступенем однорідності завдань – гомогенні та гетерогенні методики; за характером відповіді – методики, які не мають правильної відповіді, та методики, що передбачають правильну відповідь; за кількістю досліджуваних – групові та індивідуальні методики; за формою проведення – бланкові, апаратурні, предметні, комп’ютерні та комп’ютеризовані методики тощо (див. докладніше: Моргун, Тітов, 2013).
Однією з найпоширеніших операціонально-технологічних класифікацій психодіагностичних методик є розподіл за покладеним в їх основу методичним принципом, згідно якого розрізняють об’єктивні тести, проективні та діалогічні техніки, а також стандартизовані самозвіти. Останні з-поміж інших містять опитувальники – тип психодіагностичних методик, що містять завдання, подані у вигляді питань (тверджень), відносно яких досліджуваний виносить певні судження у вигляді відповідей.
У психодіагностиці традиційно розрізняють такі різновиди опитувальників: 1) особистісні опитувальники, спрямовані на вимірювання окремих відносно стабільних особливостей особистості; 2) опитувальники стану й настрою, характерною особливістю яких є те, що зміст інструкцій і завдань указують на необхідність відповідати на запитання (твердження) відповідно до теперішніх, актуальних почуттів, ставлень, переживань тощо; 3) опитувальники-анкети, призначені для отримання інформації про історію життя людини, про особливості сприйняття нею певних явищ (подій) оточуючого світу, про наявність (відсутність) в неї симптомів психічного або фізичного.
Зупинимось докладніше на розгляді особистісних опитувальників.
Істотно відрізняючись за способом конструювання, кількістю вимірюваних особистісних властивостей, діагностичною спрямованістю (рис. 2), той чи інший особистісний опитувальник завжди ґрунтується на певному теоретичному підході до розуміння сутності особистості, її психологічної структури та провідних діагностичних параметрів.

Будь-який особистісний опитувальник складається з набору пунктів (питань або тверджень), на які досліджуваний має відповідати згідно запропонованої інструкції. При цьому пункти опитувальника можуть апелювати до досвіду суб’єкта або прямо (“Я легко соромлюсь”), або побічно (“Усі люди чесні”), передбачаючи або вільне формулювання власних відповідей (відкриті питання), або вибір готової відповіді з-поміж жорстко заданих варіантів (закриті питання).
В останньому випадку досліджуваний висловлює ступінь згоди/не згоди із запропонованими судженнями (відповідь типу “так–ні”, “так–складно відповісти–ні” тощо); обирає одне з запропонованих розгорнутих висловлювань; використовує рейтингові (трьох-, п’яти- або семибальні) шкали, полюси яких задані вербальними антонімами тощо.
Використання закритих питань чітко формалізує процедуру оцінювання та значно спрощує процедуру реєстрації й обробки даних, але, разом із тим, дещо “огрублює” отриману інформацію, оскільки часто-густо в досліджуваного виникають труднощі при необхідності прийняття категоричного рішення. Відкриті питання, навпаки, дозволяють отримати більш розгорнуту інформацію про особистість досліджуваного та здійснити на цій основі якісний аналіз, проте зумовлюють складнощі у формалізації відповідей та інтерпретації результатів.
При роботі з особистісними опитувальниками психодіагност має справу зі специфічною організацією емпіричних даних, яка виявляється в об’єктній структурі даних (за О.Г. Шмельовим), що має вигляд двовимірної матриці, в рядках якої розташовані об’єкти-досліджувані, а в стовпчиках – характеристики (властивості, риси), в клітинах – бали, що вказують на ступінь вираженості даної характеристики в даного об’єкта. Обробка таких даних здійснюється шляхом об’єднання (групування) стовпчиків, тобто особистісних ознак. Людина тут описується як об’єкт із властивостями, ступінь вираженості яких візуалізується у вигляді профілю (унаочнення рівня вираженості окремих параметрів у формі підйомів та падінь ламаної лінії у відповідних точках на нумераційній шкалі) або дискограми (представлення вираженості кожної властивості як її проекції на осі багатовимірного простору базисних особистісних диспозицій) (рис. 3).

Таким чином, конкретизація системи “метод–підхід–методика” дозволяє визначити психодіагностичну методику як сукупність та послідовність конкретних процедур, призначених для вимірювання і оцінки конкретних психічних властивостей людини. Одним із найбільш розповсюджених видів діагностичних методик є розроблювані та використовувані в межах суб’єктивного психодіагностичного підходу опитувальники. З-поміж останніх виокремлюють особистісні опитувальники – діагностичні інструменти, спрямовані на вимірювання різних особливостей особистості. Вони містять перелік пунктів (тверджень, відкритих або закритих питань), на які досліджуваний має відповідати, виходячи з суб’єктивного оцінювання самого себе або інших людей. Внаслідок цього психодіагност отримує об’єктну матрицю даних, котра описує досліджуваний об’єкт набором ознак та характеристик.