Конотаційні властивості голосного [і] в українській поетичній мові початку хх століття

Abstract

Серед фонетичних одиниць, що породжують додаткові конотаційні значення, або “приховані семи”, голосний [і] є одним із найактивніших, а накопичення його в поетичній мові викликає асоціації, актуалізовані мовцями в аспекті визначення законів фонетичної мотивованості слова. Імплікація цих асоціацій націлена на інтеграцію й подальше моделювання полів, спільна семантична парадигма яких зумовлює появу передусім фонетичних конотацій. Саме тому об’єктом для дослідження в статті було обрано конотаційний потенціал голосного[і], який не лише “надає віршовій мові благозвучності, підсилює її музичність” , але й може бути науковим поясненням процесу поетичної творчості. Матеріалом для спостереження послужила поетична мова Б.-І. Антонича, М. Драй-Хмари, О. Олеся, М. Рильського, П. Тичини, В. Свідзінського, М. Семенка, О. Слісаренка, чий талант розквіт на початку ХХ ст., а уподобання викликані абсолютно несхожими соціально-психологічними колізіями (усього19 поезій). У статті ми прагнули визначити, наскільки важливі додаткові семантичні та прагматичні нашарування, породжені голосним [і], для посилення естетичної вартості поетичної мови початку ХХ ст. Відсутність спеціальних мовознавчих розвідок, які б розкривали прагматично-семантичний потенціал голосного [і] в ПМ українських митців цього періоду, визначає актуальність обраної для спостереження теми.