Поетикальні особливості поезії Миколи Воробйова

Abstract

Ця стаття є підтвердженням зацікавлення автора поетичною творчістю унікального українського поета, «вихідця» з Київської школи поезії II пол. 60-х років ХХ ст. Миколи Воробйова і спробою аналітичного дослідження зображально-виражальних засобів образної природи його поезії. У ній розглянуті найосновніші літературознавчі дослідження з обраної теми, охарактеризовані дефініції понять «поетика», «симфора», «екстраполяція», «хоку». Дослідження полягає у виявленні основних поетикальних особливостей художнього ідіостилю митця крізь призму модерністської творчої свідомості, яка поєднує філософію Г. Сковороди і східну філософію дзен-буддизму. Зауважено, що поєднання двох стихій, а саме міфопоетичного тексту і герметичного тексту, потребує великих читацьких зусиль для свого розкодування. Тому значна увага у статті відведена з’ясуванню образної природи художньої системи М. Воробйова: метафорі, ущільненій образній сполуці – симфорі та символу. Підкреслено, що основними є зорові образи, у творенні яких неабияке значення має семантика кольору. Підгрунтям для висліду стали одкровення самого митця про те, що він «через слово бачить фарбу і навпаки» і що для нього «звук, фарба і слово – одне і те ж». Тож розкодування цих знакових елементів для інтерпретації змісту вільно вибраних поетичних текстів із книги «Без кори» (2007) стало одним із завдань автора статті. На підставі аналітичного вивчення поетикальних особливостей художніх текстів Миколи Воробйова, домінантної взаємодії слова із живописом встановлено: філософська поезія М. Воробйова-маляра символічна, багатозначна. Поет полонить уяву та свідомість свого читача кольористичною красою складної метафори; шифрованою оповідною формою, що пропонує реципієнтові цікаві загадки. Метафоричні кольорові візії М. Воробйова-поета не перетворюються на цілісні образні картини, залишаючись лише прекрасним і зручним образом-віконцем для проникнення в потаємні глибини буття. У творчому доробку Миколи Воробйова, як і в метафізичному просторі Київської школи загалом, панує своя глибинна логіка й доцільність: та, що виявляє абсолютний й універсальний статус речей чи явищ, логіку яких зрозуміти з позиції соціального детермінізму просто неможливо.